Вінок сонетів

15.

Ця осінь золота і божевільна

Дарує нам лиш щастя і тепло.

Немов фінал улюбленого фільму,

Якого ще (насправді) не було.

Бо фільм – життя – без дублів і повторів.

Кому воно потрібне, окрім нас?

Чомусь не сплю… Рахую в небі зорі.

Хоча над «і» розставить крапки час.

Холодних рук не гріє більше кава.

Життя – доволі вправний режисер,

Бо для нього – це дуже звична справа –

Перетворити будні у шедевр.

І ми – де жартом, а де й «міцним» словом

Сценарій пишемо про нас і все навколо…

1.

Ця осінь золота і божевільна

Взяла за руки нас і повела.

Спочатку ледь помітно і повільно.

А зараз, наче листя, понесла

Й розвіяла думки по цілім світі,

Зібрати їх до купи, мабуть, зась…

Їй дякую за всі прекрасні миті,

За кожен новий день. І повсякчас

Про тебе думаю, живу лише тобою,

Чекаю зустрічі, мов вперше у житті.

Безглуздий світ. Бо поряд із журбою

Блукає радість. І у дні такі,

Щоб там, і як би, не було,

Дарує нам лиш щастя і тепло.

  

2.

Дарує нам лиш щастя і тепло

Цей день чарівний «бабиного літа».

Знов сонце заглядає у вікно,

Хоча земля вже покривалом вкрита

Із золота й багрянцю… А вгорі,

Прощаються із рідною землею

Й у вирій відлітають журавлі,

Із піснею журливою своєю.

Й так сумно, враз, стає о цій порі.

Зима ж бо близько. Вже вона в дорозі…

Короткий день, й так довго до зорі…

Тільки ж весна стояла на порозі!

Спини цю мить! І переглянь повільно,

Немов фінал улюбленого фільму.

3.

Немов фінал улюбленого фільму,

Переглядаю знов старий альбом.

Дитинство, юність, молодість… Так дивно,

Адже було це, ніби вчора… Час пройшов.

Із пам’яті не викреслить моменти.

Та що ж життя? Воно саме – момент.

Руйнує час величні монументи.

Час не спинить. Він мчить лише вперед.

Здаємо тест життю щодня і щохвилини.

На благородство, вірність, на любов.

І це прекрасно! Ми ж бо – не машини!

І помилятись можемо… Хоч знов,

Є відчуття, що ми, мов у кіно…

Якого ще (насправді) не було.

  

4.

Якого ще (насправді) не було –

Вінка сонетів, що пишу я нині.

Мозаїка вже складена давно

Розбилася на три шматки нерівні.

У першому – минуле і просте,

У другому – складніше і майбутнє.

По середині – і не те, й не се –

Теперішнє, що взавтра вже відсутнє.

Тут кожен грає роль – відому лиш йому,

У кожного тут є і критики й фанати.

Та тільки я чомусь одного не пойму:

Як можна роль свою бездарно сфальшувати?

Та все ж, не вчили з нас нікого на акторів,

Бо фільм – життя – без дублів і повторів.

  

5.

Бо фільм – життя – без дублів і повторів.

І нам по ньому йти, аж ген куди…

Крізь дощ, крізь вітер, крізь сніги, затори…

Та нам, повір, усе це – до снаги.

Хай час летить, нехай сміється доля,

Нехай позаздрять позаочі вороги.

Фінальні титри… Хто сьогодні в ролях?

Так, знову ми, і знову – в головних…

Класичний чорно-білий фільм: Зима і Вітер,

Крига і Полум’я… Та, власне, Ти і Я.

Всі решта – просто критики сердиті.

Так склалося… Їх «Легіон» ім’я.

Життя летить, долає простір й час.

Кому воно потрібне, окрім нас?

  

6.

Кому воно потрібне, окрім нас?

Блакитне небо, сонце золоте,

П’янке повітря… У думках щораз

Вертаюсь в літо. Власне, не про те

Хотів писати… Шепоче осінь.

За вікном співає пісню дощ

В дуеті з вітром. Сум… Та неба синь

Щоразу у душі, коли ти поруч. Що ж,

Ми шлях цей вибрали. І нам по ньому йти.

Нехай тернистий він, та до зірок…

Нехай і довгий, але – до мети.

І кожен крок – це новий нам урок…

Поетова душа знов на просторі.

Чомусь не сплю… Рахую в небі зорі.

  

7.

Чомусь не сплю… Рахую в небі зорі.

Й дарма, що ніч минає. Сон не йде.

Хто гір боїться – оминає гори,

Хто не боїться – інших поведе.

І виростають крила за плечами,

Коли черговий подолаєш перевал.

Коли стоїш аж на вершині, й під ногами:

І хмари, і дерева, й скель оскал.

Чомусь не сплю… Слова в сонет вплітаю.

Сонет – в вінок, чарівну квітку мов.

Дійшов до половини… Знов світає…

Хай квітка ця розкаже про любов.

І хай вона, все ж, поєднає нас.

Хоча над «і» розставить крапки час.

  

8.

Хоча над «і» розставить крапки час,

Ми теж до нашого життя причетні.

Ніхто не проживе його за нас

І не пройде усі складні моменти.

Таке життя… Ну, тобто, се-ля-ві,

Французи теж знавці життя – відомо.

Як Паганіні, на одній струні,

Граю «Каприз» життя… А хто ми?

Чи сіли ми зі списом на коня?

Чи заховались за «широку» спину?

Чи б’ємося ми за любов щодня?

Чи місимо буденну сіру глину?

Так! (На момент) Життя – складна забава…

Холодних рук не гріє більше кава.

  

9.

Холодних рук не гріє більше кава.

Я й сам такого зовсім не чекав.

Палю мости – аж до небес заграва –

Усі, що за життя набудував.

Вогонь горить, та холодно і темно.

Навколо ні душі, хоч поряд всі…

Та знаю я, і знаю це напевно –

Серце не бреше… Трави у росі,

Гаряче літо, озеро, туман,

Схід сонця… Вже бринить в повітрі

Ледь чутний аромат прив’ялих трав…

Чергова серія скінчилась – знову титри.

Актори всі живі – ніхто не вмер.

Життя – доволі вправний режисер.

10.

Життя – доволі вправний режисер,

Та, навіть, і воно чомусь не в змозі

Кохання захистити від химер,

Що раз по раз трапляються в дорозі.

Ба, навпаки! Химери тут і там

Життя в житті нам вправно підкидає.

І створює то хаос, то бедлам,

То просто б’є ключем… І так буває.

Та не шкодую зовсім, навпаки.

Якби, на вибір, ще дали прожити

Життя. Я вибрав би своє, і, залюбки,

Все б повторив, аж до цієї миті…

Життя, в чергове, ставить нам виставу,

Бо це для нього – дуже звична справа.

11.

Бо це для нього – дуже звична справа –

Розмалювати світ у барв розмай…

І не потрібна ньому зовсім слава
Скоріше – навпаки. На це зважай.

Послухай серця: в радості й печалі,

Воно – єдине ціле із життям.

І пам’ятай, вуста що б не казали,

Дивись у очі – відповідь лиш там.

Я про кохання, раптом ви не знали…

Воно, всій режисурі невпокір,

Оте кіно, що ми з життям знімали,

Змінити може просто, як факір:

Перекроївши все на свій манер –

Перетворити будні у шедевр.

12.

Перетворити будні у шедевр –

Це просто! Посміхнися щиро,

Й життя, що не чека на цей маневр,

Закине десь далеко чвар сокиру.

До посмішки додай ще кілька слів.

Про те, як любиш ти життя достоту,

Про те, що і сказати ти не смів,

А потім мчи швиденько на роботу.

Працюй, дерзай, твори і змінюй світ,

Так, наче у останній день, живи. Й радій –

Жени нудьгу, щоб аж куріло вслід.

Про інше – навіть думати не смій!..

Сказали все в  житті не випадково

І ми – де жартом, а де й «міцним» словом.

  

13.

І ми – де жартом, а де й «міцним» словом,

А де, і просто, жестом і без слів,

Від гарного зерна вієм полову,

Її ж бо вистачає у житті.

Зерно знов сіємо, чекаємо на сходи,

А потім, як зеленим стане лан,

Чекаємо хорошої погоди,

І так раз-по-раз, з року в рік… Талан

Чекати – то велике вміння:

Мовчати і чекати, берегти…

Знайти в житті ще часточку терпіння,

Й, в кінці-кінців, себе в собі знайти…

Й ми, доки в серці почуття не охололо,

Сценарій пишемо про нас і все навколо…

14.

Сценарій пишемо про нас і все навколо –

Нерівні літери складаємо в слова.

Переплітаємо сторінки коленкором –

Вже скоро книжка буде. Так, нова…

І то дарма, що ніч дощами плаче,

У небі зорі зійдуть все-одно.

І прийде ранок, й сонечко гаряче

Загляне знову у твоє вікно.

Так, буде все: і дощ, і сніг, і холод,

І літо бабине, і журавлиний ключ.

Й колюча паморозь… І знову все по колу –

І ми з тобою, далі, обіруч…

Насправді, все вона робити вільна –

Ця осінь золота і божевільна.