Да, это правда, я люблю писать, люблю общаться, люблю просто поприкалываться, побалагурить, но блог, какбы, не для этого заводил, для серьёзных мыслей...
Ну, значит, чтобы заполнить паузу творческую, выложу давно написанное...
ЧАС ІСТИНИ
Зрадливий вогник сигарети, щораз на мить, вихоплював з мороку невеличке коло простору у якому вони сиділи.
Хто вони? Звідки вони? Що звело їх разом?.. Хіба важливо це? Головне, що їхні душі злилися у невтримному пориві одна до одної, і ніхто і ніщо на світі не в змозі було зупинити цей порив.
Їм просто і легко було сидіти і… мовчати. У таких випадках все стає зрозумілим без слів.
- У кожного в житті буває така мить, коли все, що ти знав, все, про що ти здогадувався, все, про що ти не повинен був дізнатися ніколи (але, раптом, дізнався), стає враз зрозумілим, і всі твої уявлення про світ, про людей, весь твій світогляд, рушиться, як картковий будиночок, з якого висмикнули одну-єдину карту.
Це дивно звучить, але це – правда. Настає Час Істини. Істини єдиної і неповторної. Істини у останній інстанції. І ти, раптом, розумієш, що життя, яким ти жив – нікчемне, що тобі немає що згадати зі всього свого життя… Жодної миті…
Це страшно, зрозуміти враз, що світ навколо тебе – невичерпна порожнеча, у якій немає за що зачепитися поглядом, а ти у цьому світі – тільки привид… і ти сам у цьому світі.
Ні. Він не сказав цих слів. Він сидів і посміхався, думаючи про те, як тепло і затишно поряд з нею.
- Дивно… Так просто… Все, про що я мріяла колись, матеріалізувалося… Ось він – поряд… Тільки простягни руку і можеш відчути тепло його тіла, стукіт (ні, гуркіт) його серця. Як же я хочу його торкнутися!..
Невже світ, що навколо мене, лише порожнеча, у якій немає за що зачепитися поглядом? Ні! Ось – я, ось – він. Нас двоє. Цікаво, а він знає?
Вона теж промовчала. Жодне слово не злетіло з її вуст.
- Я знаю, що вона знає, що я знаю, що вона знає. Формула, одночасно, проста до абсурду, і складна до отупіння. Формула щастя… Формула, яку можна вивести тільки методом проб і помилок, наосліп, намацуючи твердь під ногами, у хиткому болоті життя… І, часто, саме життя і не вистачає, аби відшукати цю формулу.
Цікаво, а вона знає?...
Знаєш?..
Знаєш?.. – вони вимовили це слово одночасно і… розсміялися.
Так, знаю.
І я також…
Справді, цієї ночі їм непотрібні були слова. Їхні єства злилися в одне ціле. Так буває, коли дві половинки, дві складові утворюють єдину суть. Розуміння цього приходить саме по собі, і світ, який ти вважав порожнечею, раптом вибухає, як вибухнув колись Всесвіт… І настає Момент Істини, Час Істини, Ера Істини у якій є Він, Вона і безмежне Почуття між ними.
