Я вот подумал... Затянулась, как-то, пауза в написании постов... То-ли осень, то-ли какая другая зараза прицепилась, а блог пустует.
Да, это правда, я люблю писать, люблю общаться, люблю просто поприкалываться, побалагурить, но блог, какбы, не для этого заводил, для серьёзных мыслей...
Зрадливий вогник сигарети, щораз на мить, вихоплював з мороку невеличке коло простору у якому вони сиділи.
Хто вони? Звідки вони? Що звело їх разом?.. Хіба важливо це? Головне, що їхні душі злилися у невтримному пориві одна до одної, і ніхто і ніщо на світі не в змозі було зупинити цей порив.
Їм просто і легко було сидіти і… мовчати. У таких випадках все стає зрозумілим без слів.
- У кожного в житті буває така мить, коли все, що ти знав, все, про що ти здогадувався, все, про що ти не повинен був дізнатися ніколи (але, раптом, дізнався), стає враз зрозумілим, і всі твої уявлення про світ, про людей, весь твій світогляд, рушиться, як картковий будиночок, з якого висмикнули одну-єдину карту.
Це дивно звучить, але це – правда. Настає Час Істини. Істини єдиної і неповторної. Істини у останній інстанції. І ти, раптом, розумієш, що життя, яким ти жив – нікчемне, що тобі немає що згадати зі всього свого життя… Жодної миті…
Це страшно, зрозуміти враз, що світ навколо тебе – невичерпна порожнеча, у якій немає за що зачепитися поглядом, а ти у цьому світі – тільки привид… і ти сам у цьому світі.
Ні. Він не сказав цих слів. Він сидів і посміхався, думаючи про те, як тепло і затишно поряд з нею.
- Дивно… Так просто… Все, про що я мріяла колись, матеріалізувалося… Ось він – поряд… Тільки простягни руку і можеш відчути тепло його тіла, стукіт (ні, гуркіт) його серця. Як же я хочу його торкнутися!..
Невже світ, що навколо мене, лише порожнеча, у якій немає за що зачепитися поглядом? Ні! Ось – я, ось – він. Нас двоє. Цікаво, а він знає?
Вона теж промовчала. Жодне слово не злетіло з її вуст.
- Я знаю, що вона знає, що я знаю, що вона знає. Формула, одночасно, проста до абсурду, і складна до отупіння. Формула щастя… Формула, яку можна вивести тільки методом проб і помилок, наосліп, намацуючи твердь під ногами, у хиткому болоті життя… І, часто, саме життя і не вистачає, аби відшукати цю формулу.
Цікаво, а вона знає?...
Знаєш?..
Знаєш?.. – вони вимовили це слово одночасно і… розсміялися.
Так, знаю.
І я також…
Справді, цієї ночі їм непотрібні були слова. Їхні єства злилися в одне ціле. Так буває, коли дві половинки, дві складові утворюють єдину суть. Розуміння цього приходить саме по собі, і світ, який ти вважав порожнечею, раптом вибухає, як вибухнув колись Всесвіт… І настає Момент Істини, Час Істини, Ера Істини у якій є Він, Вона і безмежне Почуття між ними.